Паралельна реальність, або Що відбувається з промисловістю «ЛНР»

0

Стан промислових підприємств в захоплених російськими агентами окремих р-нах Луганській області нагадує сюжет фантастичного фільму. У одній площині – гучні обіцянки лідерів т. н. «ЛНР» запустити економіку, в іншій – цілковита безнадія, коли справа доходить до виконання амбітних планів. І немає навіть натяку, що ці площини колись перетнуться в одній точці…

Алчевський глухий кут

Промисловий потенціал Луганської обл. помітно поступається сусідній Донецькій. Тут найбільші підприємства на території ОРЛО розташовані в Алчевську — металургійний комбінат (АМК) і коксохімзавод.

З кінця серпня 2014 р. до початку червня 2015 р. меткомбінат майже повністю простояв. Але й після завершення активних бойових дій відновити роботу на всю потужність не вийшло.

Випуск прокату на АМК у 2015 р. обвалився на 72,6% — до 624 тис. т, сталі — на 72,8%, до 680 тис. т, чавуну — на 70,5%, до 691 тис. т, агломерату — на 64,3%, до 1,127 млн т.

Тобто мало місце більш ніж 3-х кратне падіння виробничих показників у порівнянні з довоєнним періодом.

Далі в 2016 р. комбінат, який офіційно належить групі «Індустріальний союз Донбасу» Сергія Тарути і російського Зовнішекономбанку, трохи прийшов до себе.

Так, випуск прокату досяг 1,232 млн т, сталі – 1,397 млн т, чавуну – 1,334 млн т. Правда, вже з кінця листопада АМК знову «зашкутильгав» перейшов на роботу однієї доменною піччю.

А на початку 2017 р. з-за блокади економічних зв’язків з ОРДЛО почалися проблеми з поставками залізорудної сировини з Кривбасу. І вже з 13 лютого комбінат знову зупинився.

Але офіційно ІСД оголосила про втрату контролю над АМК і «Алчевськкоксом» тільки 29 листопада 2017 р. За день до того, 28 листопада, влада «ЛНР» передали комбінат зареєстрованому в Південній Осетії ЗАТ «Внешторгсервис».

Однак ще раніше, 14 листопада, тодішній глава ЛНР» Ігор Плотницький повідомив, що робота над відновленням виробництва на АМК ведеться вже більше 3 міс.

Тобто представники загадкової південно-осетинської фірми з’явилися в Алчевську як мінімум в кінці літа. Її нерідко пов’язують з побіжним харківським зіц-олігархом Сергієм Курченко, але генеральним директором значиться іркутський екс-віце-губернатор Володимир Пашков, близьке до керівництва російських держкорпорацій «Ростех» і «Роснефть».

Запуск доменної печі №5 на АМК відбувся 19 грудня 2017 р. Присутній при цьому новий «голова ЛНР» Леонід Пасічник назвав «знаковою подією для республіки».

Правда, на ділі виявилося не все так райдужно. Як повідомив міністр промисловості ЛНР» Дмитро Божич, за січень-лютий при двох працюючих доменних печах на АМК було отримано… аж 16 тис. т. чавуну.Враховуючи, що обсяг середньодобової плавки на даному підприємстві в 2016 р. становив 4-4,5 тис. т. — отримуємо, що воно за 2 міс. пропрацювало… 4 дні.

Тим не менше, влада «ЛНР» продовжували випромінювати оптимізм. Вже 10 квітня «голова Ради міністрів ЛНР» Сергій Козлов повідомив про плани відновити сталеплавильне виробництво на АМК.

В. о. головного інженера комбінату Максим Мокрицький тоді ж запевнив, що випробування обладнання проходять успішно. Однак «наполеонівські» плани знову виявилися зірвані.

В ході ремонтних робіт сталася поломка конвертера. За деякими даними, причиною стала елементарна недбалість – «неправильне обслуговування агрегатів конвертера».

Нічого дивного в цьому немає – за роки війни найбільш кваліфіковані працівники комбінату покинули ОРЛО та які влаштувалися на роботу хто в Україні, хто в Росії, а хто і в більш далекому зарубіжжі.

Зараз, за словами Д. Божича, «міністерство промисловості ЛНР» працює над тим, як прискорити ремонтні роботи в конвертерному цеху АМК.

Ну а поки в Луганську тільки думають над цим питанням, Л. Пасічник 29 травня зробив новий інформаційний вкидання, повідомивши про плани налагодити трубне виробництво на Харцизькому трубному заводі в ОРДО із сталевого штрипса, який будуть транслювати на АМК.

Але для цього мало відновити виплавку сталі (хоча і невідомо, коли тепер це відбудеться через аварії в конвертерному цеху) — треба ще й запустити прокатний цех.

Раніше не раз відзначалося, що однією з головних перешкод є недолік електропостачання. І ось 4 червня Л. Пасічник повідомив про відновлення в ОРЛО енергомосту з 2 ліній електропередачі, на 500 і 200 кВ.

«Їх відновлення дозволить підняти потужність надходить електрики на Алчевський металургійний комбінат — що, в свою чергу, дозволить запустити в повному обсязі роботу двох печей і сталепрокатное виробництво», — заявив він.

При цьому лідер «ЛНР», як досвідчений маніпулятор, сказав правду, але не всю.

Адже раніше той же І. Плотницький визнавав, для відновлення повноцінної роботи АМК потрібна досить велика генерація електроенергії (е/е).

Тобто головна проблема полягає не в тому, щоб відновити подачу е/е – а в тому, де її взяти.

Як відомо, ОРЛО отримують е/е від Луганської ТЕС, розташованої на території, підконтрольній офіційним українським властям. Власної генерації у луганських сепаратистів немає.

Так само В. Плотницький підкреслював, що перенаправлення е/е на АМК не має залишити без світла житловий сектор.

«У нас є розуміння, як ми будемо закривати брак електрики, щоб це не позначилося на наших жителів», — заявив він, зокрема, 14 листопада 2017 р. Що ж, розуміння, може бути, і є. Але самої е/е – немає.

І регулярні оголошення про відключення світла в містах та селищах на території ОРЛО дозволяють зробити висновок, що навіть безперебійне електропостачання населення залишається для самопроголошених влади «ЛНР» занадто складним завданням.

Однак проблеми відновлення виробництва на АМК не обмежуються відсутністю необхідної потужності е/е і кваліфікованих робітників та інженерів.

Той же І. Плотницький у згаданому інтерв’ю російським ЗМІ визнавав, що в умовах транспортної блокади ОРЛО немає можливості забезпечити повноцінне постачання меткомбінату залізною рудою.

Правда, на відміну від ситуації з е/е, тут все з точністю до навпаки. Теоретично налагодити постачання російської руди «Внешторгсервис» може.

Але… за ті ж.-д. маршрути, які залишилися у сепаратистів, не мають необхідної пропускної здатності.

«Якщо АМК вийде на потужність хоча б 80%… то АМК, зупинить все інше – у нас пропускна здатність доріг не настільки велика (і «ЛНР», і «ДНР») на вивезення. Тому стоїть питання додатково про транспорт і транспортуванні», — пояснював тодішній глава ЛНР».

З цієї ж причини приречені на невдачу спроби відновити роботу об’єднання «Алчевськкокс». «Міністр промисловості ЛНР» Д. Божич 28 лютого п. р. повідомив, що там запущена у виробництво коксова батарея №9 і в раздувке знаходиться КБ-7.

Знову-таки, теоретично сировину для роботи «Алчевськкоксу» є – це продукція об’єднання «Краснодонвугілля». Раніше вона відвантажувалася для Авдіївського коксохімзаводу групи «Метінвест».Але – транспортна проблема для коксохімзаводу в Алчевську точно так само актуальна, як і для місцевого меткомбінату.

До речі, з такими труднощами після блокади ОРДЛО зіткнулися і металургійні комбінати в Маріуполі. Зараз вони майже вирішені за рахунок модернізації альтернативного ділянки «Камиш-Зоря — Волноваха».Але якщо навіть держкомпанії «Укрзалізниця» з її ресурсом знадобилося 4 роки на відновлення повноцінної виробничої логістики для маріупольських металургів – то скільки ж часу це займе у «ЛНР»?

Тому заява про намір запустити трубне виробництво в Харцизьку в кооперації з АМК – з тієї ж опери, що і обіцянку О. Бендера перетворити Васюки в столицю світу.

І ще цікава деталь: всупереч заявам керівництва «ЛНР» про відновлення роботи АМК і «Алчевськкоксу» і розширення у зв’язку з цим штатного розкладу на підприємствах – набору на них немає.

В міській службі зайнятості та на офіційному сайті мерії Алчевська вказується, що працевлаштовувати бажаючих тут готові тільки у сферу ЖКГ – тобто двірниками, сантехніками, електриками. І все.

Стахановське «дно»

Другий за значимістю індустріальний центр ОРЛО – Стаханов (за рішенням Верховної Ради в 2014 р. перейменований в р. Кадіївка). Тут розташовані феросплавний і вагонобудівний заводи. СФЗ теж зупинився влітку 2014 р.

Перша спроба запустити його в роботу датується березнем 2016 р., коли влада «ЛНР» призначили туди тимчасову адміністрацію.

Потім вже в липні 2017 р. тодішній міністр промисловості ЛНР» Ігор Горбатенков повідомив про роботи по запуску електродугових печей №4 і №7 на СФЗ.

Наступного разу про підприємство згадали вже в березні п. р., коли «мер» Стаханова Сергій Жевлаков повідомив про намір самопроголошених влади до кінця червня відновити роботу СФЗ.

При цьому російські ЗМІ раніше відзначали, що попередні спроби запустити підприємство зазнали невдачі через нестачу е/е .. Т. е. тут ситуація один-в-один повторять алчевську.

Але «мер» крім цього не сказав ще про один дуже важливий момент: де він збирається брати сировину для СФЗ, до війни належали групі «Приват» Ігоря Коломойського.

Як відомо, «Привату» ще при Л. Кучмі вдалося підім’яти під себе всю феросплавну галузь України.

Крім Стахановського, Нікопольського та Запорізького феросплавних заводів група В. Коломойського дістала Марганецький і Орджонікідзевський гірничо-збагачувальні комбінати, провідні видобуток марганцевої руди в Дніпропетровській обл.

Крім того, в 2000-х рр. «Приват» скуповував зарубіжні активи. Група, зокрема, стала власником видобувних підприємств в Австралії і Гані – де розташовані найбільші родовища марганцевих руд.

І нерідко руда в Стаханов надходила з Гани – якщо В. Коломойському з якихось причин ставало невигідно розвивати її видобуток і збагачення в Марганці та Орджонікідзе (у 2016 р. перейменований в р. Покрив).

Зрозуміло, що тепер від колишніх джерел сировини СФЗ надійно відрізаний. І що тоді? У Росії теж є марганцеві руди. От тільки її родовища зосереджені на Уралі і на Кузбасі.

Доставити звідти в Стаханов можна тільки у вагонах по залізниці. При такій відстані транспортування марганцеву руду з Уралу можна буде за ціною прирівнювати до золотої.

Не кажучи вже про те, що уральські марганцеві руди відносять до бідних і вимагають серйозного збагачення.

Одним словом, все говорить про те, що чергові обіцянки сепаратистів запустити СФЗ так і залишаться черговими обіцянками.

Ще більш цікава ситуація зі Стахановським вагонобудівним заводом (СВБЗ). Його робота не потребує великих обсягів е/е та ж.-д. перевезень, як для СФЗ, АМК і «Алчевськкоксу».

Та й взагалі, якщо вірити Л. Пасічнику, запустити СВБЗ – простіше простого. «З використанням тих залишків, які нам залишилися від України в кількості 60 або 100 вагонів, які можна реалізувати і отримати для старту підприємства Стахановський вагонобудівний завод», — заявив він в ефірі одного з російських телеканалів 20 грудня 2017 р.

Однак насправді проблема в іншій площині. Ще в вересні 2013 р. російський регістр сертифікації на федеральному залізничному транспорті (РСФЖТ) зупинив дію сертифікатів на вагони і комплектуючі всіх українських виробників.

В результаті на межі повної зупинки ще до війни виявився не тільки СВБЗ, але і маріупольський «Азовмаш», «Дніпровагонмаш», Крюківський ВСЗ (р. Кременчук, Полтавська обл.).

Та й зараз «Азовмаш» як виробник, схоже, безповоротно знищено, а «Дніпровагонмаш» і КВБЗ працюють із завантаженням у 5-20% від докризових обсягів – за рахунок місцевих замовлень.

Наприклад, «Дніпровагонмаш» нинішньої весни отримав контракти на 600 вантажних піввагонів від металургійного комбінату «Арселорміттал Кривий Ріг», КВБЗ виграв тендери на постачання вантажних вагонів для ПАТ «Укрзалізниця» та модернізацію вагонів для київського метрополітену.

СВБЗ на такі замовлення розраховувати не може, а росіяни, керуючі проектом «ЛНР», не поспішають відкривати свій ринок для вагонів стахановського виробництва.

Так, ще в серпні 2016 р. у ЗМІ потрапив відкритий лист працівників СВБЗ, адресований Ст. Путіну, в якому йдеться про тяжке становище підприємства та бездіяльності місцевої влади з цього приводу.

Зазначалося, що СВБЗ перебивається випадковими замовленнями – виробництво невеликих партій болтів, мангалів і навіть цвинтарних огорож.

Як результат – з колишніх 5 тис. чол. в штаті залишалося 2 тис., при цьому реально на роботу виходили 400-500 чол. І 2 рази в тиждень.

При цьому автори листа підкреслювали, що СВБЗ не може заробити саме через відсутність сертифікатів РСФЖТ і просили Ст. Путіна посприяти вирішенню цього питання.

Але, судячи з повідомлення, датованим вже груднем 2017 р. — про виготовлення на СВБЗ 30 сміттєвих баків на замовлення влади «ЛНР», звернення так і не було почуто. А отже, відновити повноцінну роботу не вийде.

Так, СВБЗ може послідувати прикладу ЗАТ «Луганскцентрокуз їм. Монятовского» і отримати «сертифікат невстановленого зразка» де-небудь в Казахстані.В такому разі можна розраховувати на невеликі замовлення від дрібних промпідприємств в Росії і в тому ж Казахстані – готові закрити очі на «ліву» сертифікацію. Але великі замовники, включаючи ВАТ «Російські залізниці» – звичайно ж, не захочуть мати проблеми з-за купівлі продукції у нелегального (з точки зору законодавства РФ) виробника – бо це загрожує астрономічними штрафами.

А без замовлень РЖД і інших великих гравців СВБЗ і далі приречений займатися випуском мангалів і сміттєвих баків. І це, на жаль, не просто діагноз. Те ж саме і в Луганську.

Луганський вирок

Російський «Трансмашхолдинг» купив об’єднання «Луганськтепловоз» ще в 2010 р. і до моменту початку війни на Донбасі залишався його власником.

Це єдине в Україні підприємство по випуску тепловозів, а от у самій Росії є кілька таких виробників.

Тим не менш, у червні 2016 р. співвласник «Трансмашхолдингу» Андрій Бокарьов стверджував, що «Луганськтепловоз» продовжує виконувати замовлення для РЖД.

«Зараз немає ніяких проблем. Будує локомотиви, випускає запчастини», — сказав він.

При цьому ще в березні 2016 р. сама адміністрація «Луганськтепловозу» повідомила про серйозні труднощі з постачанням матеріалів і комплектуючих, що надходили з Росії.

Далі в 2016 р. стало відомо, що власник «Луганськтепловозу» не має наміру використовувати його для виконання великого контракту, що передбачає постачання 100 локомотивів для РЖД.

Практично весь замовлення було розміщено на Брянському машзаводі, також входить у «Трансмашхолдинг».

Мабуть, це самий яскравий приклад, що ілюструє справжнє ставлення «братньої» Росії до Донбасу: її керівники охоче допомагають «градами» і найманцями для продовження війни в регіоні – але не готові поступитися навіть часткою власних економічних інтересів для відновлення зруйнованої (при їх безпосередній участі) місцевої промисловості.

Хоча, дійсно — навіщо це робити, якщо мета проекту «російської весни» як раз і полягає у фізичному знищенні конкурента?

Ну а «Луганськтепловоз» у 2016 р. повністю зупинився і «міністр промисловості ЛНР» Д. Божич запевняв, що про закриття підприємства не йдеться і в 2017 р. воно відновить роботу.

Тим не менш, єдиною новиною за 2017 р. на офіційному сайті «Луганськтепловозу» є привітання з Днем Перемоги. А генеральний директор «Укрзалізниці» Євген Кравцов 22 травня п. р. повідомив, що дане підприємство, за його інформацією, повністю зруйновано і розукомплектовано.

Залишається додати, що і Луганський трубний завод також не зміг відновити роботу – незважаючи на наявність російських акціонерів.

Не працює і машзавод «Червоний промінь» в однойменному місті – в довоєнний період великий виробник гірничошахтного обладнання.

Взагалі підприємства, що подають слабкі ознаки життя, в «ЛНР» можна буквально перерахувати по пальцях. Серед них Свердловський машзавод – в березні п. р. повідомлялося про отримання замовлень на 200 млн руб., або 84 млн грн.

Правда, сьогодні завод по суті перетворився у велику механічну майстерню. Це випливає не тільки з його обсягу річних замовлень, але й нинішньої чисельності трудового колективу – «аж» 104 чол.

Сьогодні працює тільки механоскладальний цех, середня з/п становить 6847 руб., або 2889 грн. в міс. – на чверть менше мінімальної з/п в Україні.

Справедливості заради треба сказати, що і в останні довоєнні роки ситуація на цьому підприємстві була не райдужної: у 2013 р. виручка від продажів склала всього 41 млн грн.

Але, звичайно, навіть при колишньому «злочинному режимі» трудовий колектив так не бідував, як нині в «республіці».

Крім того, «дихають» луганські заводи «Сантехдеталь» і «Маршал» – виробників трубної продукції. На ці підприємства є набір персоналу, у т. ч. на інженерні посади.

До того ж, керівництво «ЛНР» намагається знайти для них замовлення в Росії і в Криму – правда, поки що без особливих успіхів.

Свердловської швейній фабриці вдалося пропрацювати весь 2017 р. за рахунок замовлень на пошиття шкільної форми та дитячих комбінезонів для замовника з РФ.

Правда, сама фабрика теж по суті перетворилася у велику швейну майстерню: чисельність колективу – 58 чол. Приблизно та ж ситуація на заводах «Маршал» і «Сантехдеталь».

Працівників туди набирають по мірі отримання замовлень. Наприклад, влітку 2017 р. «Сантехдеталь» отримала замовлення на виробництво труб для підприємства «Луганськвода» – це дозволило задіяти близько 60 чол.

До війни цей завод випускав 1,2−1,5 тис. т. труб в міс., робочий штат становив близько 160 чол. Таким чином, зараз підприємство працює в кращому разі на 40% колишньої потужності – і то не постійно.

Зате чого в ОРЛО вистачає – так це оголошень про роботу в Росії. Жителів «республіки» кличуть каменярами в Білгород і сельхозрабочими в Краснодарський край, вантажниками в Підмосков’ї.

Оплату обіцяють в діапазоні 12-20 тис. руб. Самі росіяни за такі гроші працювати, природно, не бажають. Зате для «республіканців», у яких вдома у кращому випадку є перспектива заробити 6,5 тис. руб. в міс. – ніби й непоганий варіант…

Віталій Кримов, «Острів»

Источник